Просто

Свого часу доводилося захоплюватися багатьма речами. Зокрема – яскравістю думки. Злетом аргументації та сентенцій. Усілякими хитросплетіннями фраз, словами, які мають багатозначні сенси, науковим антуражем гучності усіляких дефініцій, що створюють претензійну удаваність розуміння людиною, яка застосовує їх, певних важливих сенсів самого буття…

Та пройшов час. І моя дорога, вкрита давно курявою, знову нещодавно привела до скромної оселі літньої жінки. Старенька бабуся виглядає мене, прочинивши хвіртку. Стоїть біля сіренького забору з облупленою фарбою.

Заходжу… Сьогодні буду її гостем. Давно не бачив мою господиню, у якої жив свого часу, коли служив у містечку. Весною, пригадую, розливалася вода. Вже темніло, коли завершувалася служба. Брів, ішов собі, трохи ковзали ноги у багні. Підходив до оселі. У віконці миготить маленьке світло лампади…

Затишно. Так, наче євангельський світильник запалений дбайливо.

Іноді у негоду старенька зустрічала мене. Готувала у невеличкій мисочці теплу воду і ганчірочку для витирання взуття. Потім заходив до оселі. Вона дуже скромна і затишна. У веранді картина, на якій зображені три богатирі на конях. Коли на неї глянеш – стає бадьоріше. І наче відчуваєш прилив сил. А може це від молитов старенької?..

Самотність. Тепер – самотність… А тоді ми сідали за стіл. Матуся готувала у дорогу усілякі наїдки. Виставляли їх на скатертину. Бабуся теж готувала щось. І починалася трапеза, оповідь новин, що відбувалося протягом дня…

А сьогодні – у справах. Треба зупинитися десь. І старенька приймає мене. Бідкається, що вже сили не ті. Немає здоров’я не те що доглядати за помешканням, але і за собою…

П’ємо запашний чай із м’яти, читаємо псалтир, Євангеліє, інші молитви. Поряд – кішка старенька дослухається до слів уважно… Завершили… Вийшли на вулицю. Пройшли біля вікон хати. Зупинилися біля хвіртки. Кілька будиночків навпроти світять віконцями у сіру пітьму. Десь далеко – ліхтарі. А ще далі – мерехтіння вогнів містечка. Тиша панує навколо. Із димарів підіймається пахучий дерев’яний димок. Стає на душі затишно. Озираюся навколо. Наче намагаюся викарбувати у пам’яті саме оцю мить. Адже цей світ зі старенькою, її оселею, журливими духовними піснями, чудними примовками – все поступово кудись іде… неначе зникає…

Невже прийде час – і всього цього не буде? Не буде стареньких ікон, рушника на стіні, трьох богатирів, і всього цього…

А зараз тут просто – затишно. У цій оселі є богослів’я життя самотньої старенької жінки, яка багато чого натерпілася на своєму віку, ходила до церкви, любила службу. А тепер стиха, коли ніхто її не видить а лише ангели і всі святі, вона бере вервицю і шепоче молитви. Певно, зітхає. Певно, іноді плаче… Але цього ніхто не знає… Та і не потрібно… Вона теж – теолог. Її досвід – у мовчанні і покої, прощенні і добродушній вдачі, терпінні та тихому сумі за прожите, надії на Воскресіння, зустріч…   

Анатолій Хільченко, священик

Фото надане автором